Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

тобі можу розказати. Слухай, мені з вашим старшим поговорити треба. Можеш організувати?».

Хлопець в оранжевому подивився на Амріта, ніби впізнавав у ньому когось знайомого.

– А-а-а-а, я знаю, хто ви, – потягнув юнак. – Ви – Свамі Кумар, так званий безсмертний йог, проклятий. Мені наказано не спілкуватися з вами. Так, я проведу вас до храму.

* * *

Хлопець привів Амріта до храму.

– Зачекайте, – сказали йому. – Прабху прийде за сорок хвилин.

Перед ним поставили чашку з ароматним напоєм і тарілочку з тістечками, від чого рот наповнився слиною. Амріт скуштував смаколики і пригадав Індію. За стінами чулися знайомі з вулиць Калькутти, повні солодкої розлуки співи: «Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна, Крішна, Харе, Харе, Харе Рама, Харе Рама, Рама, Рама, Харе, Харе».

Звуки музики нагадали йому про дім на Радхарані-роуд. Пригадав маму, тата, пригадав шкільний театр і постановку «Махабхарати», де він грав роль Ґанеша. Все виглядало так казково в юності, а обернулося бездонним московським болотом.

Раптом у голові піднявся спогад з лекцій професора Рами. Професор розповідав про давній звичай. Ґуру, який спить зі своїми учнями, проклятий. Такому ґуру священні тексти рекомендують для спокути втопитися в місці, де сходяться три ріки. Утопитися, аби не мучитися.

Амріт зрозумів, що Бог ненавидить його.

Амріт подивився на тарілку, де щойно були солодощі, на двері, за якими співали, накинув на плечі пальто і тихо пішов геть.

* * *

Ні сліду, ні знаку, ні натяку. Він зібрав свої речі з офісу на Преображенській і за три дні вже виїжджав до Внукова на рейс «Москва – Делі».

* * *

Чоловік припинив вдавати, що він молиться. Холод пробрав його до кісток. З носа крапало. Він відклав вервицю з рудракші, і думки, які зібралися були у струнку картинку біографії, розлетілися, наче зграйка пістрявих рибок.

Чоловік піднявся і став поволі заходити у воду.

Холод обпікав аж до серця.

– Обережно, – почув він з-за плеча.

На березі, тримаючи в руках його одяг, стояв сивочолий індус у сірому твідовому костюмі, наче щойно вийшов з лекційного кабінету.

– Професоре Рамо! – вигукнув Амріт.

– Амріт Ґоуранґа Капур, – озвався професор, – я прийшов повідомити тобі від імені Господа Ґауранґи, що прокляття знято. Тобі не треба здійснювати праяґ. Тобі достатньо повернутися до Москви і прийняти в дружини матаджи Олінька дасі і присвятити себе відданому служінню її лотосним ступням до кінця своїх днів. Така воля Всевишнього.

– Я не зможу, професоре. – Рот Амріта скривився від сліз. – Я не зможу дивитися їй в очі. Я не зможу сказати їй ні слова! Я осоромлений навіки. Не забирайте в мене хоч цього, професоре! Не забирайте в мене можливості достойно померти!

– Ти ніколи не був ґуру, щоби приймати на себе смерть, приписану блаженним.

– Ні, ні, не кажіть цього. – Амріт сів у воду і гірко заридав. – Я не зможу! Я не зможу приїхати туди знову!

Обличчя професора Рами зм’якшилося.

– Дивіться, сходить сонце.

Амріт повернувся до сходу. Над праяґою зазолотів край сонця.

Амріт затулив обличчя руками.

– Негідний! Негідний бачити це! – прокричав він. – Я виколю собі очі. Я вилию собі на обличчя кислоту. Я проб’ю собі вуха, аби не чути цих звуків, аби не грішити і не забруднювати собою цей світ!

– Вгамуйтеся, молодий чоловіче, – сказав професор Рама, і Амріт раптом відчув, що професор справді вже в літах. – Милістю одної-єдиної душі вас було прощено. Виняткова душа. Велика душа. Чиста, повністю віддана Господу. Вона попросила за вас.

– Олінька, – прошепотів Амріт.

– Так. Тому виходьте з води й одягайтеся. Їдьте до Москви і служіть їй до кінця своїх днів.

– Олінька, – тремтячими губами прошепотів Амріт Капур і вийшов з води.

– Олінька, – шепотів він, одягаючись. Зуб не попадав на зуб від холоду.

Професор Рама затягнув молитву до сходу сонця.

– Олінька, – прошепотів Амріт Ґауранґа Капур і відчув, як десь глибоко всередині грудей, у глибокому космосі його вічної, безсмертної, знаючої душі, зануреної в морок, його взяли на руки і зігріли.

2011

І не повернеться пес до своєї блювотини

1

Не знаю, чи було в моєму житті хоч би щось, чим я міг би заслужити на милість. Здається, воно було таким самим нікчемним, як і тисячі інших, чужих життів, які пролітали повз мене, – без сенсу, без блиску та гуркоту, який дозволив би, задерши хвоста перед братами, сказати: я топтав цю землю недаремно. Просто життя, порожні дні за днями, в яких я, наче той забраний вітром листок, лечу, сам не знаючи куди. Чекаю, коли прийде ще одна осінь, і ще одна, і ще одна, відчуваючи, як старіються мої кості, як слабнуть м’язи й губиться нюх. Життя, зрозумів я на старість, це щось, що потрібно перечекати – як перечікують зливу, що запопала зненацька в дорозі. Просто переспати, як можна переспати біль, голод, усю нудьгу мого існування. Куди подітися з цього острова життя? Мені, товченому життям бідоласі, що обережно розглядатиме місце, на яке можна було б присісти, перш ніж присісти на нього?

2

Я народився в глухому селі на Сінаї, в будинку хлопців, що полюбляли кататися на серфах. Моя мама дала мені стільки ж любові, скільки й іншим моїм братам та сестрам – однак так то вже буває: виживають марніші, менш гідні. Виживають такі, як я. Мої сестри, з ясним вогником в очах, зачахли, так і не звівшись на ноги, – щось було в повітрі того року, того гарячого літа. Не просто палюче сонце, було щось іще, якийсь особливий, гарячий розпач, від якого хочеться скавуліти, від якого хочеться заснути.

Звідкись я знав, що спати не можна. Звідкись я знав, що повинен чатувати. Це врятувало мене. Не знаю вже, яким дивом, та мор обійшов мене стороною. Я лиш прокидався вранці з відчуттям незрозумілої вдячності невідомо до кого й носив цю вдячність увесь день у себе в серці – цим і жив, тоді як ранок для інших моїх родачків не приходив. Я знаходив іще одне холодне тільце поруч себе, ще один затвердлий уже язичок поміж напіврозтулених зубів. Ще одна пара напівзаплющених очей, що закотилися, наче вони побачили щось понад їхнє розуміння.

Може, то було для них і на краще? Адже їм не довелося потім зустрітися з тим, що бачив я.

Мама годувала нас, доки ставало молока, – і це були дні розкошів. Не знаю, що може бути у світі кращого, ніж,